День перепоховання Т. Г. Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева

     22 травня – важлива дата для кожного українця. 

   У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.

        Значення творчості Тараса Шевченка в світовій та українській літературі не можна виміряти ні словами, ні у порівнянні. Героїв подібного масштабу у світі завжди звеличували і шанували. Тож, чи має значення як прожив свої останні роки наш геній та як вшановано його пам'ять? Однозначно так, адже ми говоримо про людину, яка за 47 років життя змогла залишити нам у спадщину на скільки потужну енергетику, що творчість пророка актуальна вже 2 століття. 

         Зараз є скептики, які стверджують, що Григорій Честахівський не мав права вирішувати де буде покоїтися Кобзар. Справді, у Тараса Григоровича було чимало родичів, які і повинні були  вказати місце перепоховання. Одне не викликало сумніву — поета потрібно перевезти на Україну.

         Варфоломій Шевченко хотів поховати Тараса у Києві на Щекавицькому кладовищі, де студенти вже вирили могилу. Григорій Честахівський наполіг на тому, що пророк хотів залишитися навічно на крутих схилах Дніпра під Каневом. Його відповіддю тим, що засуджували це рішення, стали слова:  «Про, се буде рахувать потомство – хто помиляється, а на мою просту думку  здається, що  кожна душа щира козача буде радуватися, що Тарас біля Канева похований, а не на жидівськім капищі у Києві. … Не вонятиме панськими черевами коло могили нашого страждальця! Буйнесенький вітер та тихая думка буде витать круг його домовини.». «А тепер тільки скажу, що якби не почув із Тарасових уст при його жизні слова, що «тихе пристанище і спокій найдемо коло Канева», то Батько Тарас сміло запанував би в Києві з панами, бо ні одної душі живої не було, котра б не потягла з усієї сили на панську сторону. Дуже добре зробив я, що поїхав з Батьком Тарасом, а то прийшлось би весь вік жалкувать до одурі».

         Щоб зрозуміти причини, які призвели до вибору Честахівського, повернемося до історії.

Після заслання. Останні роки життя

     Весною 1858 року поет прибув у Петербург. Тепло й шанобливо зустріли його друзі й численні прихильники. Він зближається з російськими революціонерами-демократами, які на чолі з М. Чернишевським об'єднувались навколо журналу «Современник».

Дружба з цими найпередовішими людьми того часу зміцнила революційні погляди самого Шевченка. Твори, написані поетом після заслання, ще більше загострені проти царизму, проти поміщиків, проти релігії.

Весною 1859 року, одержавши після довгих клопотань дозвіл, Тарас Гри­горович поїхав на Україну. Відвідав Кирилівку, Моринці, побачився з роди­чами. Побував і в інших місцевостях. Боляче вразила поета картина гіркого життя покріпаченого селянства.

Їдучи на Україну, поет хотів оселитися тут, писати, працювати. Тарас Григорович хотів придбати землю під Каневом для будівництва хати, навіть проект намалював, але цар­ська влада і поміщики боялися революційного впливу на селянство і не допус­тили здійснення цих намірів.

В останні роки життя Шевченко хотів улаштувати своє особисте життя й одружитися. Але «земляки й землячки», за висловом поета, перешкодили цьому. Українські пани домагалися, щоб поет одружився з панночкою. Коли ж поет вибрав наречену з простого народу, наймичку, то вони розбили це одруження.

Перевезення тіла такої неординарної постаті як Тарас Григорович із Петербурга до Києва саме собою було помітною подією в житті української громади, а неймовірна популярність Кобзаря перетворила її в національну маніфестацію українства імперії Романових.

10 березня 1861 р., знесилившись від важкої хвороби, Тарас Григорович помер. Коштами друзів поета було поховано 13 березня на Смоленському кладовищі Петербурга. Проте найближчі товариші Кобзаря Григорій Честахівський і Михайло Лазаревський прагнули виконати останню мрію Тараса і бодай після смерті повернути його на батьківщину. Протягом майже двох місяців вони клопоталися про дозвіл на ексгумацію і перевезення тіла Шевченка в Київську губернію. 

8 травня 1861 р. труну із прахом поета викопали й урочисто перенесли через весь Петербург до Миколаївського вокзалу, звідки потягом відправили до Москви. Подальша подорож тривала через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитров, Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари. 18 травня, після десятиденної подорожі, Шевченкова домовина через Ланцюговий міст була ввезена до Києва. При в’їзді до стародавньої української столиці в районі Микільської слобідки катафалк зустріли родичі Тараса Григоровича на чолі з названим братом поета Варфоломієм Григоровичем Шевченком, київська інтелігенція, студенти університету Св. Володимира. Випрягши коней, молоді люди власноручно покотили оточений жалобною процесією віз дніпровською набережною.  

Цікаво, що найближчі родичі Тараса Григоровича пропонували поховати поета в Києві на Щекавицькому цвинтарі (де, за свідченнями сучасників, навіть було викопано могилу). Але друзі Кобзаря, які супроводжували домовину від Петербурга, виступали за поховання на дніпровських кручах поблизу Канева, де Тарас Григорович планував побудувати собі дім.

21 травня прибулі з Києва студенти університету разом із родичами Кобзаря й кількома селянами, які за життя знали Тараса Григоровича, викопали могилу на Чернечій горі. Зранку 22 травня було відправлено панахиду, після чого домовину поставили на катафалк і відвезли на Чернечу гору. Григорій Честахівський, який пройшов із Кобзарем весь шлях від Петербурга, згадував: «Винесли труну, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому». Похоронна процесія зібрала тисячі мешканців Канева й навколишніх сіл. За старовинним звичаєм селяни і київські студенти насипали на горі високу могилу, увінчавши її дубовим хрестом.

                    

Як зазначає Іван Драч у документальній драмі-колажі «Гора»: «Грицько дає обід на вічний поминок Батька Тараса». Григорій в суботу 8 червня, коли святили священики Тарасову могилу і правили панахиду влаштував поминальний обід.

Уже через кілька днів після поховання Тараса Григоровича чутка про те, що неподалік їхніх сіл спочиває великий земляк, облетіла мешканців краю. Від кінця травня 1861 р. могила Кобзаря стала місцем паломництва місцевих селян. Стихійні народні мітинги та розмови між селянами про те, що скоро почнеться нове повстання, настільки сполохала місцевих поміщиків, що в Каневі навіть посилили військовий гарнізон, а генерал-губернатор Київщини розпорядився вислати із України до Петербурга художника Г.Честахівського, підозрюючи його в тому, що він «бунтує мужиків».    

Меморіальна дошка на приміщенні Новопразької ЗШ І-ІІІ ст. №2

Ні бунту, ні повстання у 1861 р. не відбулося, проте велике національне піднесення, яке поєднало біля труни поета селянина й інтелігента, дозволило українцям Російської імперії вперше відчути себе грізною силою, яка, пробуджена Шевченковим словом, прокинулася від летаргічного сну й узялася до творення нового життя.