Система української писемності значно старіша, ніж прийнято вважати. Її коріння сягає древніх, ще дохристиянських часів.
Чи не першим дослідником слов’янської писемності був болгарський чернець Чорноризець Храбр, що жив у X ст. при дворі болгарського царя Сімеона. У своїй книзі «Сказання про письмена» монах розповідає про два періоди розвитку докириличного письма слов’ян. Перший припадає на язичницький період, коли для ворожіння та читання використовували систему рисок та зарубок (більш відому як «черти та різи»). Другим етапом став період після християнізації, коли наші предки почали писати римськими та грецькими письменами, однак без «устроєнія», тобто без адаптації до старослов’янської мови. Окрім згадок Храбра науковцям відомі інші джерела, що підтверджують твердження про існування писемності задовго до так званої Моравської місії Кирила та Мефодія. Зокрема, про це свідчить древній руський календар, знайдений археологами у 1899 році. Арабський посол Ахмед ібн-Фадлан у свої книзі про подорож Старою Булгарією (сучасна територія між Дунаєм та Волгою) згадує про похорон шляхетного русича, для якого «спорудили щось схоже на круглий пагорб і поставили посередині велику дерев’янку білої тополі, написавши на ній ім’я того мужа і царя русів». Ще дві згадки про релігійні слов’янські письмена належать мандрівнику Масуді та літописцю Тітмару Магдебурзькому. Особливої уваги заслуговує також записи Ібн-ель-Недіма, який занотував і скопіював слов’янське письмо. Останнє виявилось не рисками, і не зарубками. Воно не схоже на будь-яку іншу відому систему писемності й над його розшифруванням досі працюють вчені.
Окрему сторінку у цій дискусії займають згадки літописця Нестора про письмові договори та угоди між Візантією та Руссю в першій половині Х ст.. Більше того, прямим доказом наявності писемності до широкого застосування кирилиці на Русі є Софіївська абетка – напис на стіні храму Святої Софії у Києві, що є грецькою абеткою, до якої додали чотири букви, яких не було у греків: «б», «ж», «ш» та «щ». Дослідники датують цей напис Х століттям.
Однак ще у IX ст. у Панонії та Моравії слов’янам було відоме християнство завдяки роботі німецьких та італійських місіонерів. Проте богослужіння їм доводилось слухати на незрозумілій їм латинській мові. Для успішного поширення та пропаганди християнства потрібно було створити відповідні умови, які передбачали переклад Святого Письма слов’янською мовою. Отож у 863 році Кирило створив слов’янську азбуку, названу в його честь кирилицею. З тридцяти восьми букв цієї азбуки двадцять чотири він запозичив з грецького уставного, так званого «літургічного письма», яке греки уживали для богослужебних книжок. З решти букв деякі нагадують східні азбуки, як наприклад, «ц», «ч», «ш», «щ», які, без сумніву, мають зв'язок з буквами єврейської азбуки. Частина учених вважає, що Кирило винайшов не кирилицю, а глаголицю. Кирилиця ж за їхніми міркуваннями виникла через трансформацію грецького скоропису. Так чи інакше, склавши азбуку, Кирило й Мефодій почали перекладати те, що вважали найнеобхіднішим для своєї мети, а саме: головні молитви, богослужебне Євангеліє, Апостол й Паримійник. Крім того, брати переклали Псалтир, і, ймовірно, щось з церковних правил так званого Номоканона Івана Схоластика. Таким чином Кирило і Мефодій заклали основи слов’янської писемності на тодішній болгарській, пізнішій церковнослов’янській мові.
З болгарською літературою прийшла на терени України й набула широкого вжитку кирилиця. Для випадкових цілей на території Київської Русі уживали іноді і глаголицю, проте вона зазвичай служила у ролі криптографії – тайнопису. Найдавнішою формою кирилиці на українському і загалом східнослов’янському ґрунті є уставне письмо. Його особливою рисою є квадратовість, себто кожну букву написану таким уставним письмом, можна обвести квадратом. З огляду на дорогий матеріал та зростання потреби в книжках букви цього письма почали витягатися догори та звужуватись з боків. Так постало тісне уставне письмо. Від XIV століття датується нова доба письма, так званого півуставного письма, менш довершеного, з буквами над рядками та з титлами. Останніми в Середньовіччі називали надрядкові знаки, які позначали скорочення відповідних слів або числове значення букв. До винайдення книгодрукування створення книги було довготривалим та дорогим процесом, тому система скорочень була ключовою для успішного виконання замовлень та поширення писемності. За іронією долі впровадженню титла вся сучасна Європа завдячує давньоримському рабові Тірону, який згодом став вільновідпущеником Цицерона. Крім того він винайшов систему синхронного запису промов, яка лягла в основу сучасної системи стенографії й амперсанд – «&», який є графічним скороченням латинського сполучника «і» («et»). Однак навіть цього було недостатньо. В змаганні до щораз більшої швидкості в XV-XVI століттях виробився скоропис. На початкових стадіях розвитку кириличного письма кожна буква писалась окремо. В скорописі букви заокруглюються, щоб було легше писати, зближуються та сплітаються, щоб писар не відривав пера від паперу й писав букву за буквою. Опісля через світське письмо, орієнтоване на західноєвропейське, українське письмо набуло ознак сучасного скоропису.
Загалом впродовж свого розвитку українська абетка змінила 3 системи писемності – грецьку, протослов’янську та глаголицю, аж поки не ввійшла в широкий вжиток кирилиця. Однак і остання неодноразово піддавалась численним змінам. Неодноразово ці зміни мали суто політичний характер, як то спекуляції щодо автентичності букви «ї» та «ґ» в українському алфавіті впродовж ХІХ та ХХ століть.
Немає коментарів:
Дописати коментар